Домініка Велкевич
24 листопада одна ученниця з України сказала мені: «Чи знає Пані, що сьогодні минає вже дев’ятий місяць війни». Я знала, тому що саме того дня думала про це, дивлячись зранку телевізійні новини. А потім зіткнення з реальністю, з нашими маленькими війнами на роботі і постійними скаргами на все і всіх. Тим часом неподалік звідси нова реальність виглядає зовсім інакше і, в порівнянні з рештою Європи, виглядає жахливо.
Будні війни
Стрілецькі укріплення і протитанкові загородження, міліціонери і солдати, патрулі, зенітна сигналізація, укриття, а в додаток руїни міст і селищ, руїни чиїхось досягнень і життів. І хоча суспільство все більш втомлене від ситуації, то все одно залишається єдиним у боротьбі з агресором та підтримці влади.
Жорстокі злочини агресора не відбили в українців бажання діяти не лише на фронті, а й у громадських зборах, кошти з яких спрямовувалися на військові дії (як-от закупівлю безпілотників Bayraktar). Економіка України також адаптовується до умов війни, що здавалося неможливим. Поруч із такою великою бідою видно прагнення людей допомогти та надзвичайну боротьбу на фронті.
Одним словом, Україна та українці швидко вчаться функціонувати у воєнному стані, хоча жорстокість ворога не зменшується. Кафе та ресторани в Києві потихеньку відкриваються, і хоча, дивлячись збоку, це може здивувати, для цих людей кава серед обстрілів і руїн міста є заміною щоденності, заміною минулого життя, за яким вони сумують і нетерпеливо чекають.
(Не) нормальний час
Жорстокі будні війни не стосуються нас безпосередньо. Ми відчуваємо загрозу, але ми в безпеці і можемо жити, як і раніше. Після початку вторгнення в Україну поляки проявили величезну допомогу та підтримку нужденним. Ми відкрили не лише свої серця та гаманці, але й наші домівки, не тільки на день чи два, а точно на довше.
Для нас ця нова буденність може однак виглядати інакше, ніж для окупованої України. Для нас війна, яка триває — це картинка на скляному екрані, інформація, отримана з телепрограм та Інтернету, іноді розмова з кимось, хто втік і почав тут нове життя.
Найголовніше в цій ситуації, щоб ці воєнні будні не закінчилися з першим поривом серця в день початку війни. Цей «біг» має продовжуватися і має бути довготривалим, навіть якщо йому перешкоджають особисті проблеми та складна економічна ситуація. Важливо, щоб ця буденність не перетворилася на гасла «їх тут забагато», «вони отримують усе», «ми теж бідні» тощо. Ми вже якось звикли до війни та до всіх її проявів, навіть до тих найбільш жорстоких та негуманних, але чи звикнемо ми до нелюдськості, відсутності емпатії, підтримки та солідарності і чи сприймемо їх як нову реальність, залежить тільки від нас.
Автор – педагог із соціальної реабілітації та педагогічної допомоги, казкотерапевт, музикотерапевт, тренер-соціолог. Також займається темою аутоагресії та суїциду серед дітей і підлітків, а також профілактикою самодеструктивної поведінки та навчанням дорослих у цій сфері. Директор Фундації соціальної профілактики (Samo)Naznaczeni.
