Вітольд Ткачик
І Перша Польська Республіка, і міжвоєнна Польща були багатонаціональними країнами. Після війни та кардинальної зміни кордонів ПНР стала етнічно однорідною державою, меншини становили частки відсотка. Зараз, а це явище триває принаймні кілька років, багато іноземців приїжджають до Польщі в пошуках роботи та кращих умов життя. Минулий рік – через російську агресію проти України – спричинив великий приплив біженців. Інтеграція обох національностей прогресує дуже швидко. Ми дізнаємось одне від одного про нашу історію, традиції, культуру та погляди на світ.
Найбільша меншина ІІ РП
У незалежній Другій Речі Посполитій найбільшою національною меншиною були українці. Вони становили майже 13 відсотків населення Польщі (тобто 5 мільйонів громадян). Взаємні польсько-українські відносини на той час були дуже складними. Частина українців асимілювалася та інтегрувалася з рештою польських громадян, частина обирала терористичну та диверсійну діяльність проти польської держави, що вилилось у репресії та полонізацію.
Інтеграція поза поділами
Взаємні протиріччя дуже посилилися під час війни та окупації – як німецької, так і радянської. Пробуджені надії на створення власної держави успішно підігрівали українські націоналісти під знаком Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). У 1941 році націоналісти були готові співпрацювати з Німеччиною проти СРСР заради здобуття автономії чи незалежності України. Вони навіть проголосили – одразу після агресії Німеччини проти СРСР – вільну Україну, але цей орган одразу наштовхнувся на сильний спротив Гітлера, і українська «держава» була ліквідована за кілька днів.
Після цих подій була створена УПА (1942), яка воювала як проти польських і радянських партизанів, так і проти німецької окупаційної адміністрації та німецької поліції. Після окупації територій Волині та Східної Галичини вступила в боротьбу проти частин Червоної Армії та НКВД.
Військові злочини та фальсифікована історія
У 1943–1944 роках УПА здійснила етнічну чистку – масовий геноцид проти мирного польського населення на території сучасної Західної України (Волинь, Східна Галичина). Цю діяльність підтримували німці, які хотіли розпалювати національну ворожнечу на окупованих територіях.
Після війни східна Польща залишилася в межах СРСР. Відбувся останній період боїв між українськими партизанами та радянськими підрозділами НКВД та солдатами польського охоронного корпусу (найвідоміша жертва цих боїв – генерал Кароль Свєрчевський «Вальтер»). Нова комуністична влада Польщі також розпочала масове виселення решток українського населення зі східної Польщі, а поляків виганяли (так звана репатріація) з їхніх домівок на колишніх польських прикордоннях. Іноді це був їхній єдиний порятунок, бо їм погрожували смерть, якщо вони не підуть…
Весь цей страшний досвід обох народів, поляків і українців, кидає тінь на подальші відносини. Не допомогла їм і фальсифікована версія історії, яку викладали в школах за часів ПНР чи подібна, яка подавалася в СРСР.
На Захід
Після створення незалежної української держави у 1991 році польсько-українські відносини також не були повністю нормалізовані, оскільки історична образа виявилася дуже сильною. Навіть якщо українська державна влада співпрацювала з Польщею (наприклад, у виявленні місць радянських злочинів проти поляків 1930-1940-х років), місцева влада, наприклад у Львові, чинила численні перешкоди. Наприклад, справу щодо цвинтаря львівських орлят (відсутність дозволу на повернення до первісної архітектурної концепції головного входу на цвинтар чи згоди на реставрацію скульптур левів – їх реконструювали, але їх прикривали аж до російської агресії, коли в ім’я добрих стосунків і на знак визнання допомоги поляків українцям їх оприлюднили).
Нелегким було економічне становище українців у роки після становлення державності. Також їм було важче відійти від старих, пострадянських звичок. Тому багато хто шукав кращого життя в Польщі, яка – незважаючи на труднощі – відносно швидко перейшла від соціалістичної економіки до вільного ринку і після кількох років колапсу в 1990-х почала динамічно розвиватися. Ринок праці в Польщі став більш сприйнятливим і до емігрантів з України. Вони мали шанс отримати роботу та стабільне життя. Українці поводилися раціонально, як поляки, які шукали кращого життя на Заході.
Українці, які проживали в Польщі, досить легко адаптувалися до тутешніх умов і систематично прогресувала їхня інтеграція з поляками. Нові покоління менше звертали увагу на важке польсько-українське минуле і більше дивилися в майбутнє. Йдеться не про забуття чи незнання, а про менші емоції в наступних поколіннях.
Останніми роками українці однозначно взяли прозахідний напрямок, про що свідчать відомі й драматичні події Помаранчевої революції (2004) та Євромайдан (2013/2014) і усунення від влади проросійських політиків на чолі з президентом Януковичем.
Інтеграція поза поділами
В умовах російської агресії відбулася масова еміграція українців із охопленої війною країни. Дехто з них міг розраховувати на допомогу своїх земляків, родичів і друзів, які вже проживають у Польщі. Інші отримали оперативну гуманітарну допомогу від польських громадян, органів місцевого самоврядування, неурядових організацій та самого уряду. Допомога сусідам, яким загрожувало існування, виявилася для поляків важливішою за будь-які забобони, засновані на історичній основі.
Саме те, що польські родини взяли під свій дах українських біженців і залишалися з ними довгі місяці, значною мірою сприяло взаєморозумінню, інтеграції, відчуттю єднання перед спільним ворогом.
З цього досвіду, мабуть, можна побудувати міцну основу для майбутніх добрих польсько-українських відносин. Достатньо не бути роз’єднаними (напевно, російська пропаганда докладає зусиль, щоб роз’єднати нас, підживлюючи ворожнечу, упередження, недовіру) і приймати спільні рішення для майбутнього.
Вітольд Ткачик – редактор Польського Батьківського Форуму.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Фото: Pixabay.com
